Рей Бредбері «Квітень 2005: Ашер II»

Оповідання спонукало до таких висновків чи, якщо хочете, думок:

1. Читаю і дивуюся: «Січень 1999. Ракетне літо» - «Квітень 2005. Ашер II», за якихось 5-6 років людство встигло приземлитися на Марсі, виморити всіх марсіан, розвіяти їх попіл, колонізувати планету і навіть побудувати подібний замок, коли на будівництво його одного на нашій Землі пішло б декілька років! Добре ж просунулися люди у світі автора у своїх технічних можливостях. Ми то у своєму світі, досі навіть на Марс не висадилися. Дивлячись на ці дати, здається автору було недалекоглядно їх писати 🙂.

2 . Справа Спендера живе і навіть ім'я персонажа співзвучне - Стендаль. Щоправда мотиви у них по суті різні, але цілі схожі — знищення своїх одноплемінників. І у Стендаля методи більш витончені — витратив 4 мільйони доларів і кілька років на підготовку такого собі літературно-вишуканого та витончено-садистського убивства. Спендер, той діяв простіше: я тепер марсіанин, бах, бах, і нема товариша. Ось тільки Дім Ашера, за всіх своїх достоїнств, на відміну від «У сріблястій місячній імлі» має до Марса куди більш посереднє відношення. Бредбері пише, що на Марс прибуло кілька хвиль колонізації і всі були американцями, інші країни були геть-чисто зайняті війною і підготовкою до неї. Невже на Землі все було настільки погано, що навіть якщо в окремій країні й дійшли такого безглуздя, як повальна боротьба з книгами, то ніде, ні в якій іншій країні герой автора не зміг від цього сховатись зі своєю бібліотекою, невже все було настільки погано, що єдиним виходом виявилась втеча на Марс і вчинення нового варіанту суду Лінча - витонченого суду Стендаля?

3. Яскравий привіт і від «451 ° за Фаренгейтом». Хоча це оповідання за датою написання виступає передвісником Фаренгейта, але хронологічно, за подіями, воно непогано виглядає як продовженя роману. Події, описані в романі через кілька десятків років, мають своє продовження в оповіданні вже в епоху підкорення четвертої планети. Видно піднята тема настільки торкнулася автора, що надихнула його за кілька років розвинути її до рівня роману. Тепер, хто натхненний оповіданням і не читав роман — почитайте, побачите як все починалося 🙂.

4. Сам Дім Ашера. Мені сподобався відчутно більше, ніж його літературний провісник від містера По. Мабуть, Бредбері був шанувальником По, принаймні, гарно орієнтувався в його творчості, так як автору дуже добре вдалося відтворити ту атмосферу і прив'язати її до нових реалій, правда вилити на багатостраждальний Марс заради цього «Десять тисяч тонн ДДТ» — це вже, як на мене, занадто.

5. І останнє. Тема спалення книг, очевидно, хвилювала автора цілком серйозно. Хоча мені складно все-таки уявити, щоб це могло втілитись у реальність. Так, є певні приклади та прецеденти, але це, хочеться вірити, не серйозно. Тим більше, що є багато способів досягати подібних результатів без спалень (пропаганда, занепад книговидавництва тощо). Але я поділяю нелюбов автора до бюрократії і якщо раптом трапиться подібний наїзд на особисті свободи людини, то цілком можу собі уявити і виправдати (на відміну від вбивств з тієї ж четвертої подорожі) протидію у відповідь аж до насильства за методом Стендаля. Та не хотілося б, звичайно...