Редьярд Кіплінг «Слуги її Величності»

Оповідання цікаве тим, що, потрапивши до друку російською вперше ще до "союзу нерушимого республік вільних, де так вільно дихала людина", вдруге він вже був надрукований після руйнування нерушимого. І після цього вже виходив багаторазово. Явно видно, що хтось вирішував чим вільній людині вільніше дихати, за цю «вільну» людину. Щось таке ще звучало у Стругацьких, що краще спати спокійним сном незнання, віддавши прерогативу думати і приймати важливі рішення деяким «невідомим отцям», ніж самому приймати рішення, від яких потім голова болить (моя вільна інтерпретація з кількох книг про Максима). При цьому оповідання взагалі безвинне! Просто різні тварини військового табору одного разу вночі, після попереднього переполоху, збилися в купу і завели розмову про життя. Хто чого боїться, чим служить людині, які функції виконує у бою і, мимохідь, кому в результаті служить, заради чого все. А всіх їх разом тримає та напрямляє Британська імперія в особі «її величності». І це було причиною, що в багатомільйонній країні робочих і селян, де так вільно... і т.д., жодного разу, жодного разу не було видано збірку «Книга джунглів» Кіплінга в повному складі?(!). Видно за поняттями «невідомих отців» іншої імперії, крім радянської, у світі існувати було не повинно, якщо й не в реальності, то хоч у головах її підданих.

А оповідання мені сподобалося, і немає в ньому жодної політики. Вночі, десь у спекотній Індії, військовий табір кінця 19-го століття, нічний переполох спровокований нічним кошмаром у верблюдів, перейшов у кошмар реальний, під дощем та в болоті. Було цікаво дізнатися, що слонів використовували тягти важкі гармати лише до місця бою, а в бій їх волокли вже волами, що скакунів добре використовувати в ближньому бою на шаблях, а верблюди краще в затяжній перестрілці, коли в пустелі їх використовували одразу і як прикриття, саджаючи на землю тощо.