Станіслав Лем «Подорож двадцять четверта»

У цьому оповіданні Лем порушує дуже серйозну і вже досить актуальну проблему. Зовсім скоро людству доведеться так чи інакше її розв'язувати, і останні кризи, гадаю, можна розглядати як відгомони цієї проблеми. Щоправда, на жаль, автор, як на мене, недостатньо серйозно до неї підходить. Не знаю, можливо, дійсно оповідання автор розглядав як політично кон'юнктурне на тему критики "загниваючого капіталізму", але це не применшує актуальності самої проблеми - продуктивність праці зростає, результати праці розподіляються вкрай нерівномірно (5% населення споживає близько 70% благ, якщо не помиляюся) і в певний момент справді для процвітання наших небожителів не треба буде стільки лямкарів, які ішачать на них, і, боюся, так званій еліті не вистачить розуму осягнути, що якщо всіх лямкарів виморити голодом - нікому буде плескати в долоні і ні перед ким буде бути власне небожителем, залишиться лише пожерти собі подібних, цим, до речі, як не дивно, і закінчується оповідання. І те, що автор це розумів, гадаю, свідчить про те, що він не міг цю проблему приписувати лише капіталізму (переважна частина населення "розвиненого соціалізму" була лямкарями, просто еліті вистачало розуму на цьому не акцентуватися), на жаль, це характерно нині для всієї планети - роботи немає, товарів - завались. У наявності системна криза суспільства споживання. Як на мене, виходом може бути зменшення кількість робочих годин у тижні, зменшення пенсійного віку (щоб рівномірно ділити і роботу, і блага) і т.д., а що ми спостерігаємо? - все з точністю до навпаки. От уже й у Європі говорять про ціле молоде покоління до 30, яке не змогло знайти себе в житті: немає роботи, немає дому, немає сім'ї; незважаючи на старання, хорошу освіту тощо, чарівні дверцята американської мрії їм не відчинились, ці люди відчувають потребу в психологові, бо почувають себе непотрібними й зайвими в цьому житті. І не треба казати, що це їхня проблема. У нас проблема потреби в психологові традиційно вирішується горілкою, тож вона таки є і в нас.

І так, якщо герой оповідання зміг наприкінці заявити, що він не індіот, то про нашу реальність поки що, на жаль, можна лише сказати, що ми не те щоб не індіоти, ми гірші, просто дибіліоти якісь (я загалом, а не про окрему країну).